Журналіст «The New York Times» Еван Рейл згадує про свою подорож по Закарпаттю. А саме – про кордон, дерев’яні церкви, дороги та закарпатську міліцію.

"У Західній Україні, подалі від трас, можна побачити більш незвичні сцени, ніж у театрі. Одного весняного дня старенька бабця колисала дещо схоже на немовля. Але насправді це було новонароджене ягня, вдягнене у дитячий одяг. Іншого дня молода жінка у міні-спідниці та небезпечно високих підборах йшла ґрунтовою дорогою. Неподалік пара юних модників мандрувала на возі, запряженому волами.

Але я катався польовими дорогами Східної Європи не для того, аби спостерігати за людьми та ягнятами. Коли ми завернули за ріг, густі ліси передгір'я Карпат розійшлися, відкривши мою мету – високу, трохи похилу дзвіницю, увінчану вкритою мохом покрівельною дранкою та православним хрестом. Я зупинив машину, схопив фотоапарат і вийшов, щоб ближче її роздивитися.

Закарпаття, область у Західній Україні, яка межує зі східною Словаччиною та північно-східною Угорщиною, - домівка численних незвичних церков XV-XVIII століть. Після років занедбування, церкви – своєрідні неотесані дерев'яні конструкції з на диво високими шпилями – під загрозою зникнення.

"Вони – неначе фантастичні динозаври, вкриті покрівельною дранкою, немов лускою, яка ховає їх серед ялин, - розповіла Олена Крушинська, яка розпочала кампанію з "розкрутки" та захисту церков, коли я подзвонив їй за кілька тижнів до своєї поїздки, щоб попросити у неї поради, куди мені краще поїхати. - Ти не побачиш такого у інших країнах – ніде".

На Закарпатті, також відомому як Підкарпатська Русь, інтригують не лише народна архітектура та чудернацькі сцени обабіч дороги. Вважається, що його пагорби та дрімучі ліси надихнули Ентоні Хоупа на створення роману 1894 року про містичне королівство Руританію, "В'язень Зенди". "Навіть за європейськими стандартами, історія Закарпаття видатна – спершу воно було частиною Австро-Угорщини, потім стало частиною незалежної Чехословаччини після Першої світової, пізніше – частиною України та СРСР після Другої світової.

Також цей регіон вважається єдиною областю СРСР, якою коли-небудь правив американець. Грегорі Жаткович, етнічний русин з Пітсбурга, був призначений губернатором у 1920, коли регіон ще був часткою Чехословаччини.

Отже, цієї весни, після того, як почув стільки дивних розповідей, я вирішив здійснити невелику мандрівку, щоб побачити церкви. Вона стала частиною моєї масштабнішої подорожі. Я поїхав туди через Угорщину з моєї рідної Праги. Покидаючи комфортний Євросоюз, я попрямував до України. Кордон видався мені якимось військовим, ба навіть напруженим. Огляд машини була вельми насильницьким, а перевірка – не схожою на ту, до якої я звик у Європі.

Було ще дещо, не таке, як у Євросоюзі – дороги. Я їхав на північ від угорського кордону радше не по дорозі, а по ямах, між якими лишилося трішечки дороги, аби їх з'єднувати. На мене чекала добряча тряска. Проте, в кінці кінців, я дістався темних гір, і зупинився, коли побачив церкву у селищі Ізки.

Церква була подібна на ті, що я бачив на сайті пані Крушинської. Дзвіниця частково вкрита жерстю. Перед входом – щось подібне на огороджений склом ганок. Двері були відчинені. Зайшовши, я побачив літню пару, яка там прибирала. Бабуся енергійно замітала потертий килим. Вівтар гарненько прикрашений намальованими на дерев'яних панелях іконами. Деякі – зворушливо наївні, інші – досить довершені. Я уявляю, наскільки сильні тут вібрації під час Служби Божої, коли зібрання людей проганяє холод морозного дня.

Літня жінка закінчила прибирати, і пояснила, наскільки я зрозумів, що я можу наступного дня відвідати літургію у дерев'яній церкві сусіднього містечка Буковець. Я зупинився у готелі Воловця - більшого містечка, розташованого неподалік. Я прокинувся рано і поїхав звідти гірськими дорогами.

Погода у була на диво свіжа, як для квітня. Коли я їхав вздовж смарагдової річки Резинки, була заметіль. Мій GPS-навігатор підняв руки догори ще після угорського кордону, показуючи, що Україна для нього - terra incognita. А без супутникової навігації 12-мильна поїздка виявилася довгою. Дорогою я проїжджав повз села, які видалися мені музеями під відкритим небом: дванадцять досконалих рублених хат – і ні сліду від сучасних будівель поблизу. Я бачив, як орли кидалися з вершин донизу, до землі біля води.

Врешті решт, карта привела мене до поселення, де я зупинився, щоб спитати селян, де Буковець. Він усміхнувся і показав на дорогу.

Через кілька хвилин я побачив споруду, яка могла би видатися хатою чи навіть сараєм, якби не шпиль на вершині. Церква була зовсім крихітна і вже повна людей, коли я зайняв місце у задніх рядах. Почалася служба.

Мову було неможливо зрозуміти, але сама будівля говорила милим просторіччям: товсті колони, грубо тесані і частково побілені, були увінчані убраними в золоті рами та чарівні рушники іконами. Мабуть, рушники вишивалися вручну. Між моєю головою і стелею – простір довжиною з руку.Але з іншого боку вбраної у хустки юрби простір відкривався, і з високої стелі звисала золота люстра.

Безперечно, будівлі вже сотні років. Здавалося, що вона жива. Мороз пробіг мені по спині, коли зібрання почало співати знайоме "Господи, помилуй", важливу молитву в східнохристиянській літургії.

Після служби я подався на південь, проїхавши містечко Міжгір'я, я відкрив нову логістичну проблему у моїй автомобільній подорожі: українську міліцію. Мене зупинив повний офіцер з рожевим обличчям. Він сказав, що я перевищив швидкість і мушу сплатити штраф у розмірі 100 гривень. Інакше я отримаю квитанцію.

Я думав сперечатися, але тоді зрозумів дві речі: по-перше, це вимагатиме інтенсивного діалогу, що виходитиме за межі моїх навичок гри у шараду, а по-друге, сума, яку він вимагає, не перевищує 12 євро. Забравши гроші, офіцер широко усміхнувся і потиснув мені руку.

На щастя, я більше не перетинався з міліцією: дорога скоро стала настільки поганою, що перевищити швидкість було просто нереально. Я був виснажений, коли проїжджав запилене місто Виноградів. Я трясся зі сторони в сторону, їдучи вгору по ще одному пагорбу. Літній чоловік у плоскому капелюсі, який стояв на вершині гори, помахав мені рукою, поки його маленьке стадо худих корів паслося.

Скоро я прибув у село Новоселиця. Високо над головою, дерев'яний шпиль мав вмуровану платформу, яка, здавалося б, могла вмістити бригаду лучників незгірш, аніж дзвонарів. Біля її основи був паркан з дашком, оточений невеликим газоном. Проте ворота були зачинені, і я міг тільки з надією дивитися знадвору.

Через кілька хвилин підійшов широкоплечий усміхнений молодий чоловік. Він сказав, що він – сільський голова Новоселиці, і він достатньо добре володіє словацькою, аби розуміти мою чеську. Він повідомив, що церква зачинена, але він спробує когось знайти, аби її відкрили.

За кілька хвилин він повернувся, сумно похитавши головою, і запропонував виготовлений школярами сувенір у якості вибачення. На ньому був зображений шпиль. Він був датований 2009 роком.

"Вона красива, чи не так?" - запитав він, вказуючи на церкву.

Я погодився і додав, що їм пощастило мати таку історію та культуру у Новосельцях. Але він мене виправив.

- Це не наша культура, - сказав він. – Це культура кожного. Вона належить світові".

Він розповів, що у церкві є дивовижні фрески та ікони, всі оригінальні, віком у сотні років, і я просто мушу туди повернутися, коли церква буде відкрита.

Я подумав про погані дороги та українського міліціонера, про отриманий під час перетину кордону стрес і, ще не знаючи про повернення коштуватиме мені 4-годинного очікування на митниці, і, обміркувавши все, сказав "так".

http://karpatnews.in.ua

20-07-2011, 09:33